Світ - театр, а ми - декорації

Я дедалі сильніше закохуюсь в іспанське кіно. Захоплення Хуліо Медемом свого часу перекинулось на Хоакіна Орістрелля. Ось і сьогодні якраз проглянув стрічку останнього під назвою "Без сорому" (2001 р.).

На словах сюжет, можливо, виглядатиме блідо та банально, проте у своїй динаміці фільм знівелює будь-які закиди: Ізабель, в минулому акторка, викладає підростаючому поколінню в акторській школі. Випадково до школи потрапляє сценарій відомого режисера Маріо Фабра. Викладачка, звісно, перечитує його і впізнає історію зі свого життя, свого кохання. Вона зустрічається з режисером і вони бачать одне в одному старих знайомих, давніх коханців і закоханих. Згодом у школі Ізабель режисер проводить відбір акторів для цього ось нового фільму. Спільна донька, сильні емоції та суперечливі чуття і т.д., і т.п...

Звісно, у процесі перегляду неминучими були напливи веселощів та меланхолії. Поруч із безтурботністю завжди постає якась жага до минулого, якась туга та журба. Іспанці абсолютно вільно та напрочуд весело передають відвертість людських стосунків, передусім фізичних. Жоден із бачених мною іспанських фільмів не проминув хоча б раз та й показати оголені жіночі груди, мастурбування абощо, але не з грубого та вульгарного ракурсу, а побутового, безпосереднього, викривально-смішного зрештою (тут варто пригадати ще "Темно-синій, майже чорний").

Безліч літературних алюзій на фільм зринали, як катарсис від Шекспіра, – в першу чергу, алюзії на Піранделло та його п'єсу "Шість персонажів у пошуках автора". Як вони, бідосі ці персонажі, намучилися, як вони настаралися, аби лише їх "поставили на сцені", аби лише вони могли зіграти свої ролі – виконати свої призначення. Кожен по-своєму, кожен у своїй царині смерті та неминучості.

Фільм Орістрелля настільки ж подібний до піранделлівської п'єси, наскільки й відмінний. В Орістрелля смерті немає зовсім, вона навіть опосередковано не присутня в "Без соромі"; Піранделло ж смертю заполонив та обрамив усе, що тільки можливо в "Шістьох персонажах...". Італієць фактично вбив усіх протагоністів, потім закинув до театру, де їх мало не вбили відмовами, проте зрештою знайшов, як усе перекрутити, аби вони померли "своєю смертю", хоча до кінця й не зрозуміло, чи то ними маніпулюють, чи то вони самі обирають грати так, аби кінець їх був фатальним (замикаючи черговий цикл). Зрештою, ідея досить чітка та прозора – кожен грає свою роль, хоче він того чи ні, і, як би не грав, все скінчиться одним і тим самим, у всіх.

Подібність піранделлівської п'єси з орістреллівським фільмом ось у чому: на передній план висуваються актори, для яких сам театр – життя, а життя – театр; доля кожного вирішується в театрі, театром і заради театру. В обох творах  персонажі шукають тих, хто б їх "поставив". Піранделло в передмові "злий" на своїх персонажів і таких неприкаяних їх і відпускає; в Орістрелля режисер також гнівається на акторів, називаючи їх "самозакоханими егоїстами"… Аналогія проглядається.

Зрештою фільм напрочуд позитивний і цілком у дусі Орістрелля. Раджу всім любителям хороших "комедій характерів" і молодості в усьому її театральному жвавому чуттєвому прояві.